Правове регулювання формалізації цивільних процесуальних норм в умовах розбудови сучасної демократичної держави

Abstract

У статті аналізується правове регулювання формалізації цивільних процесуальних норм в умовах розбудови сучасної демократичної держави. Констатується, що законодавство України є цілісною системою, в якій нормативно-правові акти цивільного судочинства виконують важливу роль. З формальної логіки система законодавства розглядається як структурована формула, що регулює дії в правовому полі, логічне конструювання суджень в цій системі базується на вирішенні умовного рівняння, де кожна правова норма має чітко визначену роль. Обґрунтовується, що для досягнення правильних висновків структура цього «рівняння» повинна бути цілісною, без суперечностей і прогалин, що забезпечує взаємозв'язок і узгодженість всіх норм. Наголошується, що правові норми повинні бути сформульовані простою і зрозумілою мовою, щоб забезпечити доступність для всіх громадян, при цьому важливо використовувати чіткі юридичні терміни, щоб уникнути неоднозначностей, і що дозволить поєднати точність норм із їх зрозумілістю. Акцентується, що цивільні процесуальні норми займають важливе місце в національній правовій системі, а їх формалізація вимагає відповідності нормам вищої юридичної сили та гармонії із законодавчими актами. Зазначається, що узгодження проектів нормативно-правових актів задля уникнення протиріч закріплено в кількох законодавчих актах, зокрема в Законі України «Про правотворчу діяльність» та «Про Регламент Верховної Ради України». Підкреслюється важливість гнучкості у формулюваннях юридичних норм для ефективного регулювання, що дозволяє адаптувати їх до різних правових ситуацій, при цьому виділяється системна узгодженість, однозначність і логічність як основних правил. Наголошується, що серед значущих міжнародних джерел, які впливають на формалізацію норм цивільного процесуального права в Україні, виділяються Європейська конвенція з прав людини, практика Європейського суду з прав людини, а також Угода про асоціацію між Україною та ЄС. Разом з тим констатується, що Конституція України є основним джерелом національного правового регулювання, що окреслює базові засади організації державної влади. В цьому контексті розглядається розділ Конституції, який стосується правосуддя і містить нормативні настанови, які забезпечують формальну визначеність права через визначеність, системність та ефективність. При цьому стверджується, що норми, які сприяють правовій визначеності, включають верховенство права, обов'язковість судових рішень та здійснення судочинства виключно судами, а системність цивільних процесуальних норм забезпечується принципами територіальності, спеціалізації судів, а також рівністю всіх учасників судового процесу перед законом.