Концептуальні засади стратегування економічного розвитку України як чинник формування економічної сили та зміцнення національної безпеки України

Abstract

Актуальність теми визначається потребою переосмислити стратегування економічного розвитку України в умовах війни, структурної невизначеності та тривалого безпекового тиску. Для України економічна політика не може обмежуватися логікою відновлення втрачених показників або повернення до довоєнної траєкторії. Її предметом має стати формування такої якості економіки, яка здатна підтримувати державну суб’єктність, створювати складну додану вартість, накопичувати національні спроможності та зміцнювати безпекову стійкість у довгій перспективі. Мета статті полягає в обґрунтуванні концептуальних засад стратегування економічного розвитку України як чинника формування економічної сили та зміцнення національної безпеки. Об’єктом дослідження є процес стратегування економічного розвитку в умовах поєднання розвиткового і безпекового вимірів державної політики. Теоретичну основу дослідження становлять підходи інституційної економіки, теорії економічного розвитку, стратегічного управління, національної конкурентоспроможності та геоекономіки. У статті використано концептуальний аналіз, категоріальне розмежування, теоретичне узагальнення та системну інтерпретацію взаємозв’язку між економічним розвитком, економічною силою і національною безпекою. Стратегування економічного розвитку слід розглядати як процес формування економічної сили країни, яка розглядається не як похідна від обсягу валового продукту, а як інтегральна спроможність економіки продукувати вищу додану цінність (ціннісну пропозицію), формувати суб’єктність та конкурентоспроможність на міжнародному рівні й конвертувати накопичений потенціал у ширшу національну силу і безпекову стійкість держави. Запропоновано аналітичне розрізнення економічного зростання як кількісного вимірювання економіки і економічного розвитку як предмет стратегічного вибору. Обґрунтовано, що стратегування є функцією державної суб’єктності, а не процедурою розробки документів, і що його якість визначається інституційною зрілістю системи ухвалення рішень. Драйвери розвитку проаналізовано в логіці їх внеску у формування економічної сили, з виокремленням ролі людського капіталу, інновацій, оборонно-промислового комплексу, інституційної якості та регіональної спроможності. Практичне значення статті полягає в тому, що її висновки можуть бути застосовані для переорієнтації стратегічного планування з логіки заходів і показників на логіку спроможностей, драйверів розвитку та довгострокової стійкості держави. Такий підхід дає змогу оцінювати економічну політику за її внеском у формування економічної сили України.