Теоретико-правові аспекти державотворення української далекосхідної республіки у 1917-1922 роках: культурно-просвітницька діяльність як важливий чинник державотворчих процесів

Abstract

Український народ постійно, що засвідчено хронологічними рамками історії України, століттями вів боротьбу за свободу і незалежність, за власну державність і суверенітет. Культурно-просвітницька діяльність українства на Далекому Сході являлась одним із інституційних чинників процесів державотворення Української Далекосхідної Республіки у 1917-1922 роках – Зелений Клин. Без цього важливого напрямку діяльності не може існувати ні одна нація. Культурно-просвітницьке поле давало живильну силу подиху свободи українцям, ідеї піднесення їх над підневільною буденщиною, рабством, матеріально-економічними негараздами і скрутами, у історичній круговерті змін, як форми суспільної національної самосвідомості українства, у часі виявлення накопиченого віками досвіду конструктивізму державотворення Української нації, на шляху національного самовизначення. Завдяки спадкоємності традицій української культури, де найвищого виразу досягають такі соціальні цінності і духовні надбання як соборність, демократія, державотворення, толерантність до різних народностей, рівність, справедливість, гуманність тощо. Аналітико-правові дослідження у даній статті і аналіз культурно-просвітницької діяльності на Далекому Сході, як один із важливих чинників державотворчих процесів Української Далекосхідної Республіки, що виникали і пройшли відповідне становлення, розвиток ще з давніх часів заселення українства на Далекому Сході. Заселення (переселення), як вимушене, ще починаючи з часів імперського варварства (р)осійського пошибу періоду царизму самодержавців Катерини і Петра І. Коли в крові українства топили «Коліївщину», знищували козаччину, і перші переселення царським урядом почалися ще у другій половині XVIII ст. (1765-1785 роки) на території Далекого Сходу (Забайкальська, Маньчжурська, Амурська, Приморська, Сахалінська, Камчатська місцини). Репрезентативною у даному контексті є теза, окреслена у третьому томі «Історії української культури», присвячена еволюції національно-культурного процесу. Козацька Україна подарувала світові цілу плеяду талановитих діячів культури та освіти – майстрів пензля і графіки, архітекторів, композиторів, блискучих літераторів, філософів і мислителів. Високий культурний рівень українського суспільства другої половини XVII-XVIII ст. зафіксували тогочасні джерела. Мандрівників і чужоземців вражали високий рівень освіченості місцевого населення, значно вищий ніж у «(р)осійській державі», організація побуту тощо. Культурно-просвітницька діяльність українства на Далекому Сході велась практично у багатьох місцинах, території, де компактно проживало українське на селення. Саме вони, а також вікові традиції українства обумовлювали специфіку різних драматичних гуртків і театрів, освітніх і мистецько-художніх шкіл, напрямків культури, що зароджувались і знаходили подальший розвиток і вплив на суспільні інтереси, далекосяжні напрямки і наслідки для прийдешніх часів. Слугували та залишались тим могутнім джерельним ресурсом, що викристалізовував крізь місцеві реальності і поширював культурні та суспільно-політичні настрої та ідеї, де виразно відображалась українська самобутність і світосприйняття, національна державотворчість. Специфічною формою української культурно-просвітницької діяльності були «Шевченківські свята», традиція улаштування яких на Далекому Сході започаткована ще у 1909 році. Вони стали вільними загальнонаціональними масовими святами українства, мали значне освітнє і виховне значення. Широкого поширення на Далекому Сході набули українські хорові колективи народних пісень, що несли у маси національний патріотизм, самобутність думки, свободи духу.