Національна свідомість, релігійність та писемність українського населення Української Далекосхідної Республіки

Abstract

У статті здійснюється аналіз широкого побутування української мови, що було характерним для сільської місцевості Зеленого Клину так само, як високий рівень збереження традиційної української матеріальної та духовної культури. Завдяки особливій відданості українців традиціям, у них міцно зберігалися народні звичаї, пісні, казки та інші зразки усної творчості. Характеризуючи духовний розвиток українських переселенців на Далекому Сході, поряд з особливою прихильністю до традицій, сучасники відзначають їхню особливу релігійність і, водночас, низький рівень писемності (грамотності). Питання про українську церкву на Зеленому Клині постало після повалення царату в Росії 1917 року. Після встановлення радянської влади та з від’їздом настоятеля о. П. Гордзієвського до Харбіну у 1922 році українська парафія у Хабаровську припинила своє існування. Водночас спроби відновлення українського церковного життя було зроблено лише на початку 1990-х років. Створення на Зеленому Клині національної школи було одним із найважливіших завдань практично всіх українських організацій, що виникли в цей період. Першу українську школу на Далекому Сході було створено ще восени 1916 року зусиллями Українського клубу в Харбіні. На терені Зеленого Клину зусилля у цьому напрямку було зроблено відразу після повалення царату. Таким чином, відірваність від етнічної батьківщини, регіональна та етнічна строкатість, спільність соціальноекономічного розвитку, тісні господарські та шлюбні зв’язки сільського населення Далекого Сходу за повної відсутності будь-яких умов для збереження та розвитку етнічної самобутності українців сприяли їхній етнічній асиміляції.