Необхідність як вимога пропорційності обмежень трудових прав

Abstract

Статтю присвячено доктринальному осмисленню необхідності як самостійної вимоги принципу пропорційності обмежень трудових прав у національному правопорядку. На основі праць зарубіжних авторів, міжнародних стандартів праці МОП та європейських соціальних орієнтирів проаналізовано, що необхідність виконує функцію матеріально-правового запобіжника від нівелювання трудових гарантій під приводом досягнення легітимних публічних цілей. Обґрунтовано, що обмеження може визнаватися необхідним лише за умови збереження «мінімального ядра» трудових прав, без якого право на працю та пов’язані з ним соціальні права втрачають реальний зміст і практичну дієвість, а працівник опиняється у стані підвищеної вразливості та соціальної маргіналізації. Показано, що зміст необхідності конкретизується через концепції справедливої та гідної праці, які задають мінімальні стандарти оплати, безпеки й гігієни праці, тривалості робочого часу, процедурного захисту від свавільного звільнення та дієвого соціального діалогу. Окрему увагу приділено впливу права ЄС, зокрема Європейського стовпа соціальних прав і Директиви (ЄС) 2022/2041 про адекватні мінімальні заробітні плати в Європейському Союзі, що поєднують вимогу соціального мінімуму з вимогою не-надмірності регуляторних засобів. Доведено, що в національній системі необхідність кореспондує з принципом «in favorem» (in dubio pro labore) як механізмом нерегресії гарантій і пріоритету більш сприятливого режиму для працівника, а також з принципом «ultima ratio», який вимагає застосовувати найбільш інтенсивні втручання (зокрема звільнення) лише як крайній засіб за відсутності менш обтяжливих альтернатив. Зроблено висновок, що концептуалізація необхідності як елементу пропорційності сприяє підвищенню якості законодавчої аргументації та судового контролю, особливо в умовах кризових трансформацій і євроінтеграційного розвитку України.