«Soft-law» in providing of fair competition

Abstract

The goal of the current article is to delineate national judicial responses to Com-mission-issued competition soft law within two EU jurisdictions – the UK and the Netherlands. A comparative methodology is adopted and, in terms of theory, several hypotheses of possible judicial attitudes to soft law are established. In broad terms, it is ventured that courts can either recognize (agreement, disagreement, persuasion) or refuse to recognize (neglect, rejection) supranational soft law in their judicial discourse. While acknowledging that judicial refusal for recognition is a natural judicial response to legally non-binding instruments, the paper argues that competition soft law could and should become recognized by national courts of law because that would contribute positively to the enforcement system’s goals of consistency and the concomitant legal certainty and uniform application. The empirical picture that transpires, however, reveals a varied recognition landscape that could well pose challenges for consistent enforcement. The EU competition enforce-ment regime underwent quite some changes in both its substantive and procedural workings when Regulation 1/2003 – the ‘Modernization’ Regulation – entered into force on May 1st 2004. The procedural decentralization and the change in the logic of substantive enforcement the Regula-tion introduced created challenges for the new system, especially in light of the general principle of legal certainty. Mindful of possible (and plausible) enforcement inconsistencies, the European Commission maintained that certainty is going to be well served by the already existing and well-developed competition case law of the CJEU, the Commission’s own decisional practice, and, last but not least, its soft law guidance in the forms of guidelines, notices, communications, etc. It is these latter instruments and their value for steering judicial discourse in EU Member States that the current paper is interested inМета цієї статті – окреслити позиції національних судів стосовно положень м’якого права про конкуренцію, сформованих Комісією ЄС, на прикладі двох юрисдикцій ЄС – Великобританії та Нідерландів. У статті застосовується порівняльний підхід, стосовно теорії встановлено кілька підходів щодо можливого ставлення судів до м’якого права. В широкому розумінні, суди можуть визнати (згоду, незгоду, переконання) або відмовитись у визнанні (нехтуванні, відхиленні) наднаціонального м’якого права у своєму судовому процесі. Визнаючи, що відмова судом у визнанні є природною судовою відповіддю на юридично необов’язкові інструменти, у статті стверджується, що м’яке право щодо конкуренції може і повинно бути визнане національними судами, оскільки це позитивно сприятиме досягненню цілей системи правозастосування та послідовності що може забезпечити юридичну визначеність та рівномірне застосування. Однак емпірична картина демонструє наявність різноманітних позицій та підходів з досліджуваного питання, які можуть стати викликом для послідовного правозастосування. Режим зебезпечення дотримання добросовісної конкуренції в ЄС зазнав певних змін як за змістом, так і за процедурою, відповідно до Регламенту 1/2003 – Регламент «Модернізації», який набув чинності 1 травня 2004 року. Зазначений Регламент суттєво децентралізував процедуру розгляду справ та вніс суттєві зміни щодо самого змісту забезпечення конкуренції, що у свою чергу, створило певні виклики для нової системи, особливо з огляду на загальний принцип правової визначеності. Зважаючи на можливе (і досить ймовірне) неналежне та непослідовне забезпечення конкуренції, Європейська Комісія запевняла, що визначеність буде належним чином забезпечена вже існуючою і добре розробленою прецедентною практикою (з питань конкуренції) Європейського суду, рішеннями Комісії ЄС, і, нарешті, не менш важливе значення – нормами м’якого права, що формуються у різного роду актах Комісії ЄС Власне зазначені правові акти та їх значення для судових дискурсів у державах-членах ЄС є об’єктом дослідження у даній статті.